Вітаємо з Днем народження Артема Довбика! Бажаємо життєвих сил, спортивних перемог, неймовірного фарту, професіонального поступу та самореалізації! Безмежної любові відданих фанатів та щастя в особистому житті!

«Якби отримав повістку, то не відкупився»

Михайло Кополовець встиг пограти в елітному дивізіоні, де захищав кольори «Закарпаття», «Карпат» і «Говерли». Проте вся футбольна Україна почала впізнавати гострого на язик півзахисника завдяки його коронній фразі: «Перед каждою ігрою наша команда ходить до церкви. Перед каждою ігрою...». Його люблять фанати за віддачу на полі, запальний характер, вміння повести за собою команду. В свою чергу журналісти поважають Михайла за його відвертість. Він завжди говорить про те, що думає і відповідає на поставлені запитання чітко, з характерною йому прямотою. Футболістів, які не бояться гострих питань – одиниці. Тому Михайло Кополовець – як ковток свіжого повітря в задушливій кімнаті. Перед матчем з «Динамо» FootBoom поспілкувався з 34-річним півзахисником про футбол, політику, патріотизм і війну на Донбасі.

 

– Михайло, перед жеребкуванням 1/8 фіналу Кубку України ви дуже не хотіли, щоб вашій команді дісталося «Динамо». Коли дізнались, що «Минай» зіграє з киянами, не було думки: «Ну все, нам капець»?

– Думаю, матч з «Динамо» – це, перш за все, свято для всього закарпатського футболу. Приїзд українського гранда – визначна подія. Не можу сказати, що нам «капець». Потрібно виходити на поле і грати. Погляньте, яку сенсацію підніс ФК «Львів», який здолав киян у 13-му турі на їхньому полі. Дійсно, у «Минаю» мало гравців, які виступали на професійному рівні, але для них це буде фантастичний досвід. Матч з «Динамо» може стати хорошою рекламою для місцевого футболу, адже на Закарпатті досить багато хороших футболістів. Завдяки цій зустрічі вони можуть звернути на себе увагу, тому що багато журналістів, вболівальників і футбольних експертів заворушилися напередодні гри. Варто зазначити, що на Закарпатті багато років убивали футбол. Нещодавно керівництво «Минаю» змонтувало додаткову трибуну. Тому очікую на матчі з «Динамо» шалений ажіотаж.

 

– Чи планує тренерський штаб розбирати гру «Динамо» на теоретичному занятті?

– По суті, всі знають, як грає «Динамо». Звісно, що у нас буде якийсь розбір. На теорії трішки розберемо певні моменти і звернемо увагу на сильні і слабкі сторони у грі киян. «Динамо» – потужна команда, в якій виступають хороші футболісти. Недарма ж «біло-сині» претендують на перше місце в чемпіонаті України. Їхньою сильною стороною є те, що в команді підібраний серйозний кадровий ресурс виконавців високого рівня. Навіть, якщо Хацкевич дасть комусь перепочити, то вийдуть інші гравці, які захочуть себе проявити. Назва «Динамо» Київ говорить сама за себе. Найнебезпечнішим футболістом у складі «біло-синіх» є Віктор Циганков.

 

– Хто найслабший гравець у «Динамо»?

– У складі киян є багато футболістів, які не завжди відповідають рівню команди. Не хочу багато говорити на цю тему. Але ж у «Динамо» є достатньо сильних і кваліфікованих гравців.

 

– В одному із своїх інтерв'ю ви сказали, що Гармаш і Сидорчук – не гравці рівня «Динамо». Не боїтеся, що за ці слова вам може перепасти від них на полі?

– Не хотів цього говорити, але тиждень тому я сильно травмувався і, скоріш за все, не буду грати з киянами. Готуюся до операції в Німеччині: у мене виникли проблеми з двома менісками і на додачу до цього, я серйозного ушкодив коліно у зустрічі з «Черкащиною-Академією». Я нікого не боюся! Кого мені боятися? Гармаша? В 2011 році, коли я виступав за «Карпати» і ми грали з «Динамо» у Львові, мене із-за нього вилучили з поля. Пам'ятаю, при рахунку 0:0 я пішов у підкат проти Дениса і арбітр показав мені другу жовту, яка автоматично перетворилася на червону картку. Тоді на трибунах фанати почали палити файєри і задиміли все поле, а головний суддя додав 13 хвилин до основного часу. З тих пір у мене до Гармаша є особиста неприязнь, але немає ніякої боязні. Я – гравець з величезним досвідом, адже маю 200 матчів у вищій лізі! Йому треба показувати себе не в чемпіонаті України. Я ж бачу, як він грає на серйозному рівні. А в кубкових поєдинках та матчах Прем'єр-ліги Денис може розслабитися. Хоча я сумніваюся, що Гармаш буде грати з «Минаєм». Хацкевич може притримати його на гру з «Шахтарем». Навіть, якщо мені перепаде від нього на футбольному полі, то й що? Ну, зробить він підкат проти мене, може десь трішки вдарить... Одразу отримає «отвєтку» та й усе. Він же мене не кулаком стукне. Якщо Гармаш гратиме грубо, то може нарватися на відповідну грубість. Проте, на жаль, я травмований і в матчі з «Динамо» не зможу зіграти. Мені дуже шкода, адже на цю гру я очікував півтора місяці. Можливо, це був би мій останній матч з киянами. Що стосується Сидорчука – він старанний хлопець, але послухайте, скільки ходить розмов навколо його капітанства в команді. Якщо зібрати усіх капітанів київського «Динамо», то він – найслабший. Хіба не так? Буяльський, Шапаренко, Циганков – футболісти, яким довіряють і ставлять у склад. Зрозуміло, що вони себе ще проявлять і дадуть результат. На даний час «Динамо» не може запрошувати дорогих гравців, які коштують мільйони доларів. Проте у молоді є шанс заявити про себе. Наприклад, Циганков – хороший футболіст, роботяга на полі, дуже старанний. Як такий гравець може не подобатись? Мені він дуже імпонує. Буяльський у свій час грав у «Говерлі». Я його особисто знаю. До того ж він гарний хлопець і чудовий виконавець. Динамівська молодь мені уся подобається. Навіть Бєсєдін, якого постійно критикує Віктор Леоненко. Так, він мало забиває, але дуже старається на полі, гризе землю. Звичайно, це підкуповує. В плані самовіддачі до нього немає претензій. А ось коли з'являється Гармаш... мені нічого в ньому не подобається. Коли Денис виходив у матчах за збірну України, то в нього було таке обличчя, немов він робить комусь послугу. Як то кажуть російською: «делает одолжение». 30-40 тисяч вболівальників сидять на трибунах, а він так поводиться. В той момент мені було образливо, що такі люди грають в національній команді. Але ж якщо його тримають у «Динамо», значить, щось в ньому бачать.

 

– Іноді футбольні люди щось обіцяють грандіозне у разі успіху. Що ви готові зробити, якщо «Минай» пройде в Кубку України «Динамо»?

– Якщо «Минай» обіграє киян, то пофарбуюся у білий колір!

 

– Перед матчем з «Динамо» підете до церкви?

– Обов'язково. Я буду два дні підряд ходити до церкви. Навіть скажу більше, піду не до церкви, а у монастир і поживу декілька днів з монахами.

 

– Що попросите у бога?

– Хочу, щоб команда достойно виглядала. Приїзд у Минай такої команди, як «Динамо» – це вже визначна подія. Хоча цей населений пункт і знаходиться неподалік від Ужгорода, але це невелике село. І ми привезли сюди «Динамо» Київ! Хочу, щоб люди були задоволені та отримали насолоду від гри. У мене є велике бажання, щоб на Закарпатті відродився футбол. В цьому регіоні багато талановитих гравців, яким немає де себе проявити. Для «Минаю» це малесенький шанс показати себе, як команда. Потрібно довести, що футбол у нас живий. Всі розуміють, що нам буде протистояти один із грандів вітчизняного футболу. І якщо ми програємо, то ніхто нам нічого не скаже.

 

– На ваш погляд, хто винуватий у проблемах «Динамо»: гравці, тренер чи президент?

– Звинувачувати когось одного – неправильно. Всі хочуть, щоб «Динамо» було сильним, як у свої найкращі часи. Але наразі у складі киян нема такого підбору гравців, як колись. Є хороші за рівнем виконавці, є й трішки нижчого рівня. Зараз у керівництва клубу немає можливості купувати дорогих футболістів. Звичайно, Хацкевич хотів би запросити якісних легіонерів, але він працює з тими гравцями, які є в його розпорядженні. А ось донецький «Шахтар» запрошує до себе тих виконавців, яких хоче бачити тренер. Скоро побачите, як «гірники» будуть посилюватися, коли відкриється зимове трансферне вікно. Це вони можуть собі дозволити, а у «Динамо» немає такого фінансового ресурсу. Отже, не варто очікувати від киян грандіозних трансферів і подвигів. «Біло-сині» програли два домашні матчі «Карпатам» і «Львову». Давайте візьмемо більш давні часи. Коли «Динамо» програвало вдома дві зустрічі? Коли я виступав в елітному дивізіоні, то мені важко пригадати, щоб динамівці програвали в рідних стінах. Проблем у киян багато, але винуваті не тільки тренер чи президент... Звичайно, якщо у клуба є достатньо грошей, то можна знайти кращого наставника: досвідченішого і авторитетнішого. Мені здається, що проблема насамперед комплексна. Раніше «Динамо» майже завжди потрапляло в груповий турнір Ліги чемпіонів. А що відбувається зараз? Кияни вже який рік туди не потрапляють? А якщо і проб'ються, то що там робити? Навіть президент «біло-синіх» Ігор Суркіс сказав, що «Динамо» нема чого ловити в Лізі чемпіонів. Рівень команди – Ліга Європи. Якщо поглянути на виступи динамівців у цьому турнірі, то «Динамо» тут звичайний середнячок. Звичайно, киянам потрібні більш якісні гравці. Погляньте на Ярмоленка, якого продали. Це у нас вони зірки, а за кордоном Андрій середній футболіст.

 

 

 

– Що робити?

– Повторюся, що молодь у «Динамо» хороша. Через рік-два продадуть Циганкова. Залишать команду й інші талановиті виконавці. «Динамо» перетворилося у команду, яка вирощує футболістів і продає. Як амстердамський «Аякс». Я завжди вболівав за «Динамо» і ніколи не фанатів від «Шахтаря». Почав підтримувати киян ще зі школи, коли у складі «біло-синіх» почав виблискувати зірковий дует нападників Шевченко – Ребров. Лужний, Косовський, Дмиртулін, Шовковський, Хацкевич, Белькевич – справжня бригада! Тоді «Динамо» в Лізі чемпіонів «наказувало» «Барселону». Таке неможливо забути! Оце було «Динамо»! Таким ми всі його пам'ятаємо! Тепер на команду сумно дивитися, адже вона в одній грі перемагає, а в іншій мучиться. Порівняйте Лужного-капітана з капітаном Сидорчуком! Чи з будь-яким іншим футболістом. Це зовсім різні люди і характери. Та й тренер був Лобановський. «Динамо» тих часів усім подобалося. Зараз від «Динамо» залишився один лише бренд.

 

– В цьому сезоні «Динамо» зможе відібрати у «Шахтаря» чемпіонський титул?

– «Шахтар» зараз теж «перебитий». У «помаранчево-чорних» свої проблеми. Травмувалися Марлос, Тайсон. Але у киян ситуація ще гірша. Проте «гірники» не грають у Донецьку. У них всі матчі – на виїзді. Вони звикли грати в Києві, або Харкові. Але ж подивіться на «Динамо», яке втрачає дорогоцінні очки на своєму полі зі «Львовом». Варто зауважити, що «біло-сині» програли не «Зорі», «Ворсклі» або «Олександрії», яка останнім часом стабільно виступає. Якщо на те пішло, то у «Динамо» серйозні проблеми. Дай бог, щоб кияни ще «Минаю» програли. То взагалі було б шикарно. А я, як і обіцяв, пофарбувався б у білий колір і у мене уже брали б відео-інтерв'ю.

 

– Квитки на матч «Минай» – «Динамо» сягнули рекордної цифри. Ціна білетів від 250 до 400 гривень. Чи не здається вам, що це занадто?

– Через те, що у нас маленький стадіон на 1 300 місць, було вирішено змонтувати додаткові посадочні площі. З цією метою з Києва привезли величезну трибуну. Вона допоможе вмістити на футбольній арені ще 3 000 вболівальників. Вартість цього проекту приблизно мільйон гривень. Наші керівники зробили це задля того, щоб більше людей змогли відвідати матч з «Динамо». Я знав, що всі після цього будуть погані і винуваті. Але ж, розумієте – мільйон гривень! Скільки повинен коштувати квиток? Думаю, що клуб готовий понести на цьому збитки. «Минай» робить це для того, щоб люди подивилися футбол. Повірте, цього могли не робити! Ніхто не заробляє на квитках. Я знаю точно. Але люди ображаються, вони обурені. Послухайте, приходьте не на «Динамо», а на матчі Другої ліги. Я взагалі зробив би так, як деякі клуби. Наприклад, той же «Шахтар». Прийшов вболівальник на умовні «Карпати», йди на «Манчестер Сіті». Щоб моя мама з братом пішли на футбол, я особисто заплатив 800 гривень. Ми теж платимо, хоча я гравець «Минаю». Не треба ображатися! Краще подякуйте керівництву та футболістам. Два роки назад наша команда грала в чемпіонаті області, а тепер до нас приїздить київське «Динамо».

 

– До вас зверталися знайомі, щоб ви допомогли дістати квиток?

– Так, багато людей. Я допоміг, але купував за гроші.

 

– Ви досить часто в своїх інтерв'ю акцентуєте увагу на віці. Ще довго збираєтеся грати?

– Недавно я йшов з поля і мені один дідусь-вболівальник крикнув: «Міша, ну коли вже, коли?!» Він мав на увазі, коли я закінчу кар'єру. А я йому відповідаю: «А ви коли закінчите?» (сміється). Ми зрозуміли один одного. Звичайно, я можу повісити бутси на цвях і знайти себе у футболі. Але хочу ще трішки пограти. Подивимось, як буду відновлюватись після травми. Можливо, закінчу з футболом. Не знаю. Проте у мене ще є сили. Відчуваю, що можу пограти. Друга ліга суттєво відрізняється від елітного дивізіону. Тут не такі енергетичні затрати. Дасть бог, вийдемо в Першу лігу, тоді подивимося.

 

– Вже задумувалися, чим будете займатися після закінчення кар'єри? Вас більше приваблює робота тренера, функціонера чи експерта на телебаченні?  

– Більше цікавить робота футбольного функціонера. Не хочу бути тренером, або експертом. У мене багато друзів серед футболістів і хто я такий, щоб їх критикувати? Я не Віктор Леоненко. Хоча раніше хтось мені і казав, що схожий за манерою спілкування на нього. Я його повністю не підтримую, адже він некрасиво себе поводить на телебаченні, ображаючи гравців. Мені це не подобається. Я не такий. Так, я висловлювався на адресу Гармаша, критикував Хачеріді, але це було лише тоді, коли вони погано виступали у збірній України. Проте, я поважаю хлопців, адже знаю, що футбол – це тяжка праця. Всіх поважаю і люблю. Більше нікого не критикував за винятком 2-3 осіб. Так, я можу щось сказати, але нікого не принижуючи і не ображаючи. Отже, не бачу себе телевізійним експертом, бо я ним не є. Я – футболіст. А ось займати в клубі певну посаду, або ж працювати агентом – це цікаво. І я себе в цьому бачу. Що стосується тренерської роботи, то у мене немає ліцензії і бажання. Може колись воно з'явиться.

 

– Рік назад ви побували в зоні АТО. Вам страшно було туди їхати?

– Якщо говорити відверто, то дуже страшно. Мені шкода хлопців, що там воюють. Дуже багато чого побачив. Коли ми приїхали у Мар'їнку, то пішли до будівлі старої школи, щоб зіграти у футбол. Коли туди підходили, то прикордонники, які там знаходились, спитали: – Куди йдете?

– В спортзал, щоб зіграти у футбол.

– Ви знущаєтеся? Сьогодні прямою наводкою туди танк бахнув.

Там постійні обстріли. І для них це буденна річ, як «добридень». Наші хлопці звикли, що кожен день може хтось загинути. Ми потрапили в цю атмосферу і нам було дуже страшно. Там стільки зброї! У них там гранати стоять біля ліжка, як у вас в холодильнику яйця. Дуже важко психологічно. Дасть бог, ця війна закінчиться. Мені жаль людей, які повертаються з порушеною психікою, які втрачають друзів, втрачають кінцівки. Хтось на цій війні заробляє, а хтось віддає своє здоров'я та життя. Мені дуже шкода хлопців. Так, ми не потрапляли в перестрілки, але це нереально страшно. Ти знаходишся в постійному стресі. Відчуття, коли в любий момент може щось розпочатися. Ми їздили на пункт пропуску, де багато людей переходять умовну лінію розмежування. Хтось їде за харчами, у кожного свої справи... Їх перевіряють немов на кордоні зі Словаччиною чи Угорщиною, а вони стоять неначе ображені. В величезній черзі.

 

– Чи можете пригадати якусь історію, яку розповідали прикордонники?

– Ми їхали в Мар'їнку і захотіли в туалет. Я відійшов на два кроки від дороги, ступив на траву, зайшов у кущі. В цей час один з супроводжуючих звернувся до мене: «Йди сюди, якщо не хочеш залишитися без яєць. Тут може бути фугас або розтяжка. Роби свою справу на колеса». І це мене так схвилювало, що я зрозумів, куди потрапив. Ти не можеш зробити крок вправо, або вліво. Адже не знаєш, що може бути. Пригадую, була ситуація, коли зникла дівчинка. Її три дні шукали. В цьому приймало участь дуже багато людей: військові і цивільні. Коли я приїхав додому, то вже потім дізнався, що її знайшли мертву в каналізації. До того ж вона була зґвалтована. Ви розумієте, які страшні речі там відбуваються? Сюжет показували по телебаченню. Ми поверталися назад, а її шукали... Прочісували поля. Там багато злих людей, можливо, якихось маніяків.

 

– Ви допомагали фінансово бійцям, які знаходяться на передовій?

– Так. Коли ми поїхали від прикордонників, то вони попросили купити форсунки на Volkswagen Amarok. Ці запчастини коштували приблизно 60 тисяч гривень. Ми вирішили з Федецьким допомогти і розділили цю суму на двох. Всі гроші їм перерахували. Amarok – це броньований автомобіль, але ці дві машини були в неробочому стані. Хлопці постійно ризикують своїм життям, а робочі машини можуть спасти багато людей. Вже потім хлопці прислали відео, на якому було видно, що автомобілі працюють.

 

– Під час мобілізації до лав ЗСУ призивали звичайних людей різних професій. Чому, на ваш погляд, жоден футболіст не отримав повістку з військкомату?

– Важко сказати. Ваше питання застало мене зненацька. Футболіст – це людина, яка добре заробляє. У них є можливість «відмазатися» від армії. Проте, в нашій країні більшість людей пішла на фронт добровільно. Сумніваюся, що хоча б один український футболіст пішов би добровільно воювати на Донбас. Інша справа фанати. Ось вони йдуть. Наші гравці більш ніжні. Їх треба заставляти лише силою. А от, щоб футболіст пішов служити... Знаю, що на фронт пішли добровольцями люди з театру, актори. Але на війні дуже страшно. Може з часом ти звикаєш, але не було таких випадків, щоб на війну пішов футболіст. Ні одного ж нема! Хоч хтось пішов? Цю тему потрібно піднімати. Знаєте, потрібно зробити флеш-моб. Якщо гравець не пішов воювати, то можна піти на 5-6 днів в АТО, щоб підтримати наших солдатів! Наприклад, щоб це зробив кожен футболіст Прем`єр-ліги! Кожен! Федецький три рази був на «нульовому» рубежі. Я один раз туди поїхав. І ще б це зробив! Чесно. Так, можливо, для мене ці три дні були, образно кажучи, як екскурсія. Все одно було страшно. А залишатися там, як наші захисники, на рік, два, три...

 

– Може в українському суспільстві проблема? Хтось захищає нашу країну, а хтось в соцмережах «лайкає» пости з російським президентом...

– Це велика біда. Я розумію, про кого ви говорите. Потім українські футболісти «відмазуються», що зробили це випадково. Мені подобаються такі гравці, як Зозуля, які чітко висловлюють свою позицію. Вони щось роблять і допомагають. А коли хтось «лайкає» Путіну – це велика проблема. Знаєте чому? Тому що ніхто за це ніякої відповідальності не несе. Ось якби зібралися фанати, прийшли до президента клубу і сказали, що такий гравець не має права знаходитись в команді. Хтось гине на війні за Україну, а інші «лайкають» Путіна. Потім футболіст виправдовується, що цього не робив. Мовляв, «лайкав» Тіматі, чи ще когось. Скажу відверто. Мені теж подобається творчість Тіматі, але я не буду «лайкати» його фотографії, тому що він підтримує Путіна. Знаю, що я публічна особа і маю нести відповідальність за свої дії. Проте, не здивуюся, якщо хтось з українських гравців буде «лайкати» Кадирова. Такі дії – це біда нашого суспільства, яку спустили на гальмах. Мені важко щось говорити, тому що у деяких персон подвійні стандарти. Проблема в людях.

 

 

 

– Якщо б ви отримали повістку з військкомату при мобілізації. Ви б відкупилися, чи пішли б до армії?

– Не відкупився б, тому що багато моїх друзів служать. Якщо в країні загальна мобілізація, то не йти до армії – це кримінальна відповідальність. Мені було б дуже страшно, але я б пішов. Куди діватися? Так, я грав у Німеччині. У мене там багато друзів, до яких я міг би поїхати і сховатися. Але не можу так вчинити. У мене в Україні мама, рідня. Потрібно було б переступити через свій страх і йти. На сході багато хлопців, яким по 18-20 років. Солдати такого віку були і в Мар'їнці. Стояли з автоматами на передовій. Хто скаже, що не боїться, той блефує. Людина боїться смерті. Якщо не боїшся померти – ти божевільний.

 

– Хто винуватий у війні на Донбасі?

– Політики, які довели до того: українські і російські. Давайте говорити відверто, в нашій Верховній Раді сидять агенти кремля. Про що ми говоримо, якщо у вищому ешелоні влади є люди, які керують нашою державою і підзвітні Росії. Як ми можемо жити добре, якщо нами керують інші люди: грузини, росіяни і т.д. У нас дуже хороший і роботящий народ, але щось не так виходить. Відбувається не те, що потрібно.

 

– Ви засуджуєте українських футболістів, які грають в Росії?

– Думаю, так. Хороші футболісти можуть знайти собі команди в іншому чемпіонаті. Але це досить складне питання. Пару мільйонів наших співвітчизників працюють у Росії. Їх життя змушує туди їхати і заробляти гроші у окупантів. Адже потрібно якось прогодувати свою сім'ю. Виходить, що маємо подвійні стандарти. Чому їх не засуджують? Чи варто це робити? Україна не дає можливості їм заробити. Ну, давайте нехай здохнуть з голоду. Так, я засуджую футболістів, тому що це публічні особи, на яких дивляться інші люди. Вони можуть піти іншим шляхом.

 

– Якби ви були президентом України, що б в першу чергу змінили у державі?

– Я б знищив продажних політиків та корупціонерів. Корупція – гризе нашу країну. Нещодавно бачив бабусю, яка продає різний дріб'язок. Їй 70 років, а вона на шматок хліба заробляє. Погляньте навкруги – куди не піди, всюди корупція, хабарі. Щоб люди жили добре, потрібно знищити корупцію. Це реально зробити. Просто є система, яку зламати дуже важко. Потрібна політична воля президента чи групи людей, але вони цього не роблять. Вони збагачуються. Дивлюсь на наших політиків і мене дивує, що їм не жаль людей, у яких немає коштів на ліки. Пенсія моєї мами – 1500 гривень. Добре, що я можу їй допомогти. Проте бачу ситуацію в інших сім'ях. Скільки у нас пенсіонерів, яким ніхто не підставить плече підтримки. Просто нікому. На фоні цієї картини бачу президента і політиків, які крадуть мільярди на війні і заробляють. Їм не жаль власний народ! Ось, наприклад, іду в магазин і бачу, що бабуся купує не цілу хлібину, а половинку. А нашим політикам все рівно. Люди, які знаходяться в системі – безсердечні. Допоки нами будуть керувати такі люди – нічого не буде. Може щоб щось змінилося у кращу сторону, потрібно щоб змінилося декілька поколінь, пройшло сто років. Політиків з некрасивими обличчями змінюють державні мужі з красивими фізіономіями, з гарною англійською, але нічого не змінюється. Нас продовжують дурити. Все дурять і дурять. Не знаю, чи вдалось би мені зламати систему і побороти корупцію. Якщо підеш проти системи – тебе приберуть. Проте щось можна змінити, щоб люди хоч трішки краще жили. А коли живеш і не можеш нажертися... у тебе заводи, кораблі, пароплави, життя «лакшері». А якщо бабуся купує півхлібини, то горіти їм в пеклі.

 

 

 

– Щоб змінили в українському футболі, якби отримали посаду президента ФФУ?

– Договірні поєдинки, щоб були однакові правила для всіх, ніхто не впливав на суддів і це був окремий незалежний ні від кого корпус. Коли суддівська бригада їде на гру, то щоб її не зустрічали представники команди, яка приймає матч. Підняв би заробітну плату, щоб не було спокус.

 

– Український футбол вже досяг свого дна?

– Падати завжди є куди. Наш футбол дуже низько. Коли граються «договірняки» – це не серйозно. Такі моменти наносять сильний удар по іміджу.

 

– Ви вірите, що в нашій країні і футболі в майбутньому щось зміниться?

– Однозначно вірю, але потрібен час. Треба не 1-2 роки, а 5-10 років. Треба щоб країна вийшла з цього стану, змінилися політики. Проте, я вірю в кращі часи.

 

Сергій Левченко



Інші новини: