До матчу
Грузія – Україна
Вітаємо з Днем народження Артема Довбика! Бажаємо життєвих сил, спортивних перемог, неймовірного фарту, професіонального поступу та самореалізації! Безмежної любові відданих фанатів та щастя в особистому житті!
Олексій не приховує – виступи у Львові стали для нього найщасливішими днями у футбольній кар’єрі.
У новітній історії львівських «Карпат» було чимало сильних і хороших гравців середньої лінії. Чого лише варті імена Шарана, Ковальця, Мізіна, Ковальчука, Хоми, Лучкевича, Кенії… На початку нового тисячоліття оновлені «Карпати», ледь очистилися в першій лізі, могли похвалитися півзахисною ланкою, що була однією з найкращих в Україні. Олексій Сучков та Ігор Худоб’як стали справжнім двигуном команди, її мозком і генератором розвитку атак.
І хоча з того часу, коли Сучков востаннє одягав зелено-білу футболку, минуло більше шести років, місто Лева ще й зараз пам’ятає гру білоруса. Найяскравіший спогад – це Кубкова стежина «Карпат» 2005-го року, коли першолігова команда здолала на своєму шляху три клуби з вищого за рангом дивізіону. Кожного разу галичани мінімально перемагали завдяки неймовірній взаємодії Сучкова та Батісти.
«Голац запам’ятався європейським підходом»
– Олексію, як склалося ваше життя після того, як поїхали зі Львова?
– Керівництво «Карпат» відправило мене у Харків без мого відома. Про це я вже потім дізнався. Певний період часу провів у ФК «Харків», згодом рік відіграв у Казахстані. Потім було повернення в рідну Білорусь, де я виступаю й нині за новополоцький «Нафтан».
– Про Львів часто згадуєте?
– Це – найкращий період у моєму футбольному житті. Тому згадую про «Карпати» дуже часто. Більше того, постійно слідкую за командою.
– Який найприємніший спогад про виступи у Львові?
– Це переможний матч проти донецького «Шахтаря» в Кубку України 2005-го року. Загалом, дуже задоволений тим, як склалося для мене життя в Україні. Мені було затишно у Львові. Влаштовувало все, починаючи з прекрасного міста й закінчуючи своєрідними вболівальниками. У мене залишилося багато друзів у місті Лева. Там я провів 5 чудових років. Із приємністю згадую спілкування з уболівальниками, які підходили до мене навіть на вулиці.
– Свій дебют у футболці «Карпат» пам’ятаєте?
– Так, це була гра із сімферопольською «Таврією» на стадіоні «Україна». Добре пам’ятаю й обставини, за яких відбувався той матч: рання весна, болото… Ми перемогли підопічних Анатолія Заяєва з рахунком 3:1.
– Отой матч став прем’єрним не лише для вас, а й для головного тренера «зелено-білих» Івана Голаца. Що скажете про роботу під його керівництвом?
– Мені було комфортно працювати з Голацом. Щоправда, позначалася інша ментальність, мабуть, вона зіграла ключову роль. Йому бракувало жорсткості, твердої руки.
– Тренування Івана Голаца суттєво різнилися із заняттями інших тренерів?
– Найперше, не було зайвої біганини. Такий собі європейський підхід. Помічником Голаца був Ігор Яворський, знаний в Україні тренер. Ось він відповідав за фізичну складову. Це добре, коли тренери доповнюють одне одного.
«Аньямке тримався відсторонено, а Налєпа був душею команди»
– Тодішні «Карпати» – це суміш легіонерів і місцевих футболістів. Поляк Налєпа, молдованин Ковальчук, нігерійці Годвін і Аньямке, словенець Тігань, балканці Мікуліч, Янічевіч, Шиміч уживалися в одному колективі без проблем?
– Проблем не виникало. Узяти, наприклад, Сергія Ковальчука. Попри свій юний вік, він був лідером команди. Можливо, трохи відсторонено тримався Едвард Аньямке. Мацей Налєпа – душа команди. Звичайно, місцеві хлопці трохи косо дивилися на приїжджих, але це нормально. Шкода, що результат був далеко не найкращим.
– Африканська преса доволі цікаво висвітлила період перебування Аньямке в Україні. Мовляв, через колір шкіри партнери ігнорували його, тож нігерієць відчував проблеми на расовому ґрунті…
– Для мене всі ці проблеми расизму надумані. У нас у колективі йому ніхто кривого слова не сказав. Я за те, щоб усі жили мирно й дружно, без конфліктів. А колір шкіри та національність — це далеко не ключові ознаки, на які потрібно звертати увагу.
– Свій перший гол за «Карпати» ви забили у ворота «Чорноморця». У пам’яті той епізод залишився?
– Дуже добре його пам’ятаю. Я зіграв на добиванні – лівою спрямував м’яч у верхній ближній кут. Емоції переповнювали – скинув футболку й побіг на трибуни.
– До життя в Україні звикали довго?
– Навпаки. Коли вирушав у Львів, то мені часто казали: «Куди ти їдеш?». Я б із задоволенням залишився у Львові назавжди.
– Лідером тодішніх «Карпат» був Сергій Мізін?
– Так, його можна назвати представником «старої гвардії». Його роль – неоціненна. Він допомагав молодим хлопцям, був проміжною ланкою між тренерським штабом і футболістами. Принаймні, мене він навчив багатьом важливим речам.
– Ваш партнер, словенець Сенад Тігань, одверто заявив, що футбол – це його робота, а в Україну він приїхав заробляти гроші. На тренуваннях Тігань викладався на рівні з усіма?
– Не пригадую, щоби він хитрував чи поводився неправильно. Нічого особливого. Інша справа, що перед тим, як футболіст підписує контракт із командою, він повинен проходити певне тестування – що це за людина, який у неї характер, як вона поводиться в колективі… Тоді можна уникнути проблем із мотивацією футболістів і напруженими стосунками у команді.
– Після поразки в Кубку армянському «Титану» Іван Голац остаточно попрощався зі Львовом. Його відставку вважаєте логічною?
– На такі матчі варто делегувати резервістів. Основний склад не налаштувався, як слід, і ми попрощалися й з Кубком, і з тренером. До мене Голац ставився дуже добре, тож і моє ставлення до нього було дзеркальним. Питання відставки вирішував президент. Щодо мого бачення, то я би дав тренеру шанс.
«Худоб’як мені, немов молодший брат»
– Напевне, добре пам’ятаєте львівський матч із київським «Динамо», коли «Карпати» вели в рахунку 2:0, а в підсумку програли – 3:4…
– Тоді головним тренером «Карпат» був Мирон Маркевич. Після тієї гри він звинуватив мене в двох пропущених голах. Не знаю, він – тренер, тому його думка є визначальною. У мене позиція інша. Що тут скажеш? Розбір у роздягальні був гарячим…
– Ваше перше прощання з «Карпатами» було ініційоване Маркевичем. У вас справді були напружені стосунки?
– Мирон Богданович мав повне право обирати людей, з якими йому було комфортно працювати. Тому це його бачення, й воно, так чи інакше, є правильним. Інша справа, що Маркевич любить працювати там, де є стабільне і хороше фінансування.
– Вас орендував ярославський «Шинник». Проте гравцем основи в новому клубі ви так і не стали…
– Мене в команду запрошував Олександр Побєгалов. Натомість зовсім скоро «Шинник» очолив Олег Долматов, із яким у мене стосунки не склалися. У Росії взагалі інше ставлення до футболу. Усе дуже просто – програли, значить, не біда. В Україні після програного матчу впродовж наступного тижня краще було вдома сидіти. Можливо, вимоги більші… До речі, в Росії відчутніший поділ на старших і молодших. Мене, наприклад, під свою опіку взяв співвітчизник Сергій Штанюк. В Україні такої різниці між ветеранами команди та молоддю немає.
– Знаю, що в Гродно, де ви робили перші кроки у футболі, вам також довелося відчути на собі футбольну «дідівщину»…
– Нормально ставлюся до таких речей. Ви не уявляєте, як нам, молодим, доводилося в колективі! Було дуже тяжко. Зате в матчах старші партнери готові були «порвати» за нас будь-кого. Нині часи інші, у сучасних футболістів не ті пріоритети й уподобання, що були в нас. Проте такі речі цілком природні.
– Ви повернулися до Львова тоді, коли «Карпати» вилетіли до першої ліги. Не складно було знаходити мотивацію?
– У нас підібрався молодий колектив однодумців. Нас стимулювало поставлене завдання. Перша ліга – це не прохідний двір. У певних матчах нам доводилося сутужно.
– Виступаючи в нижчому дивізіоні, «Карпати» поповнилися Ігорем Худоб’яком. Завдяки вашим спільним зусиллям, фланги в «зелено-білих» були – дай Боже…
– Ігор запам’ятався мені дуже скромною людиною. Він для мене, немов молодший брат. У нього світла голова. Ігор справжній молодець, і все, чого він досягнув, він заробив власною працею. Худоб’як багато працював над собою, стиснувши зуби.
«Наші вболівальники підтримували нас завжди й усюди»
– Для багатьох львів’ян матч проти сумського «Спартака» залишається темною сторінкою в історії «Карпат». Офіційне трактування звучало так: «матч проведено з порушенням принципів спортивної боротьби, з нехтуванням інтересів глядачів і норм спортивної етики»…
– Кілька гравців участі в тому матчі не брали, адже попереду був півфінал Кубка України проти київського «Динамо». Дуже боляче й образливо згадувати про те, як уболівальники спересердя жбурляли фанатські троянди в болото. Ми підвели всіх… Але нічого не вдієш, оправдовуватися не хочеться.
– У складі «Карпат» ви почали демонструвати класний рівень футболу, тож з’явилися чутки про зацікавленість у ваших послугах польського «Гурніка» з Ленчни та німецького «Штуттгарта»…
– Я навіть тренувався з «Гурніком» і підписав попередній контракт. Не знаю, як би склалося життя, але тоді по мене приїхав наставник «Карпат» Юрій Дячук-Ставицький і забрав мене додому. Не шкодую, що так усе сталося.
– Львівські вболівальники не хотіли з вами прощатися, тож організували кампанію на вашу підтримку.
– «Карпати» – це не лише футболісти й тренерський штаб. Вони становлять єдине ціле разом із уболівальниками. Чого вартий лише фан-сектор… У Львові вболівальники справедливі – за хороше хвалять, за негатив по голові не гладять. Пригадую кожен виїзд – наші вболівальники були з нами завжди. Навіть на найвіддаленішому географічно матчі. Я їх любив і вони до мене ставилися з повагою.
– Свідченням цієї поваги є, мабуть, приз найкращому гравцю сезону «Зірка «Карпат»…
– Мені було приємно його отримати. Цей приз нині в мене вдома й займає там почесне місце.
– Як поясните магічну серію «Карпат» у Кубку України 2005-го: перемоги з рахунком 1:0 над «Чорноморцем», «Шахтарем» і «Ворсклою» були організовані, немов під кальку. Кожного разу результативний пас віддавали ви, а голом відзначався Вільям Батіста?
– Для того, щоби знати, де перебуває на полі бразилець, я навіть голову не повертав: інтуїтивно відчував, де саме він перебуває, а Вільям знав, куди віддаватиму передачу я. І це при тому, що ми часто боролися за володіння м’ячем на полі – кожен хотів завершувати атаку. Напевне, Батісту я відчував на підсвідомому рівні.
– Із виходом «Карпат» і «Зорі» у вищу лігу український футбол відчув певну свіжість. Обидві команди показували цікаву гру. Проте замахнутися на місця у верхній частині турнірної таблиці львів’янам не вдалося…
– Молодь тоді в нас була справді обдарована. Шкода, що часто змінювалися тренери, а це, безумовно, не йде на користь команді. Нам не вистачило часу й терпіння.
«Мені зателефонували і сказали: «Ти та Батіста – гравці ФК «Харків»
– Вашим партнером у «Карпатах» був Леонід Ковель. Як ставитеся до його повернення до складу «зелено-білих»?
– Леонід – хороший хлопець. Хоча ця новина мене здивувала. Але намагаюся розгледіти в даній ситуації позитив. Ковель зрозумів свої помилки, здобув досвід. Ніхто не сумнівається, що він уміє грати у футбол. Єдине, що я би радив йому зробити, – поспілкуватися з уболівальниками й попросити вибачення за свою поведінку.
– Чи часто спілкувалися з почесним президентом «Карпат» Петром Димінським?
– Петро Петрович – нормальний чоловік. Із ним просто треба вміти спілкуватися. Я розмовляв із ним не раз. Без проблем, звичайно, не обійшлося. У нас були гострі кути, але я знав, що він мене вислухає. Минув час, і я розумію, що в певних ситуаціях діяв би інакше. Я не маю права давати йому поради, але вважаю, що він повинен обирати собі таке оточення, яке би його не підводило.
– В Україні добре пам’ятають історію 2007-го року, коли «Карпати» не змогли вийти на матч із «Металістом» через хворобу…
– Я тоді також зліг із температурою. Разом із Русланом Платоном ми орендували заміський будинок у Брюховичах, неподалік Львова. Нас звинувачували у симуляції, мовляв, із «Металістом» боїмося грати. Та ні, не було такого! Ми навіть намагалися ізолювати жінок і дітей, боялися заразити. У нас були докази, які ґрунтувалися не лише на словах. Може, згідно з Регламентом змагань такі речі є правильними, але з точки зору людських стосунків… Не знаю, не мені судити.
– Ваш перехід із «Карпат» у ФК «Харків» стався через конфлікт?
– Та ні! Мене просто поставили перед фактом. Мені зателефонували і сказали: «Ти й Батіста – тепер гравці ФК «Харків». У мене такий характер, що я напрошуватися не буду. Продали, значить сприйму це як належне.
– Як пішли справи на новому місці?
– У Харкові ми отримали зарплатню лише за два місяці. Згодом наші додатки до контрактів із фінансовими умовами кудись зникли, тож довести будь-що було неможливо. Майже рік жили без грошей. Я нічого не вимагав, зібрав речі й поїхав. Не розумію, як можна було залишити команду напризволяще? Напевне, це багато пояснює, якщо спостерігати за станом справ у нинішньому футбольному господарстві України.
– Ваш син активно займається футболом. Вірите в те, що Антон піде батьковими стежками?
– Тренери кажуть, що голова в нього світла. На даний момент аналізувати складно. Мине кілька років, тоді й будемо робити певні висновки.
– Ви давно не були у Львові. Якщо випаде можливість повернутися в місто Лева, матчі «Карпат» відвідаєте?
– Приїхати дуже хочеться. Я добре пам’ятаю всі вулиці, тому проблем із орієнтацією в місті не буде. На «Україну», напевне, не піду. Не хочу засмучуватися. Я віддав «Карпатам» найкращі роки своєї кар’єри, залишивши там частину свого серця. Мені буде тяжко спостерігати за рідною командою з трибун.
Любомир Кузьмяк, «Український футбол»